Яблуні цвітуть рожевим цвітом,
Повниться душа, нестримні почуття,
А весна іде, вирує цілим світом,
Сипле білим цвітом неземна краса.
"Букет квітів". 1960 рік.
«Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!» — сказав зачарований її картинами Пабло Пікассо. Але художниця змусила говорити про себе сама. У далекому 1900 році Господь подарував сім’ї Білокур доньку Катерину, ту саму Катерину Білокур, яка згодом оспіває змахом пензля неземну вроду української природи.
"Берізка". 1934 рік.
Майстриня народилася в сім’ї незаможних селян, тому витоки її генія дуже нагадують життєві початки Кобзаря: Катря малювала вуглинкою на клаптиках цупкого паперу, тканині, робила фарби з буряку та горобини, а пензлі — з шерстинок кота. Як згадувала сама художниця, вона дуже рано навчилася читати, тому й до школи не пішла: «Навіщо Катрю віддавати в ту школу, як вона й сама учиться? Та й не буде вона рвати свити щодня, надіваючи та скидаючи, та й не буде драти чобіт, щодня ними човгаючи по землі сирій і снігу мерзлому, ... а буде вона дома сидіти, потроху на веретені прястиме, і купимо їй таку-сяку книжечку і нехай вона з неї й учиться грамоти…» — пізніше писала Катерина Василівна зі слів батька у своєму щоденнику.
"Цар Колос". 1949 рік.
Брак освіти приносив помилки у малюванні, яких можна було б уникнути, а тяжка робота в господарстві, осуд односельців, батьків за «непотрібну працю» не давали вповні зацвісти юному таланту. На Катерину заглядалося чимало хлопців, та й годилося б їй у третьому десятку вже обжитися сім’єю, дітьми, але, втім, у селі ніхто не міг звільнити дівчину від роботи на землі, від клопотів по господарству. Пізніше в листах Катерина Василівна згадуватиме, як усю ніч копала город, а вдень, коли треба було пасти козу, брала мольберт і йшла далеко в поле... А, тим часом, її творчий злет був уже близько.
"Щастя. Лелеки дитину принесли"
1940 року Катерина чує по радіо пісню у виконанні відомої тоді співачки Оксани Петрусенко й вирішує надіслати їй свою роботу. Листа вона так і підписує: «Київ, Академічний театр, Оксані Петрусенко». Пізніше ми побачимо, що в житті є місце щасливому випадку. Цього ж року роботи Білокур експонуються в Полтаві, а згодом і на республіканській виставці в Києві. 1942 року до села художниці переїздить сім’я Калитів. Саме Іван Григорович знайомить її з картинами Третяковської галереї, творами Шевченка — живописними та літературними. Тоді вона пише «Берізку», яка колись прославить її на виставці в Парижі разом з картинами «На полтавській землі» та «Цар Колос». І щастю Катерини немає меж: «Чуєте? Вчені люди назвали мене художником!» — напише вона згодом у автобіографії.
"Квіти на блакитному тлі". 1943 рік.
Під час воєнної окупації, маючи в розпорядженні тільки залишки фарб, Білокур чаклує над «Квітами на блакитному тлі». А вже у 44-му, коли щойно звільнена Україна ще лежить у руїнах, художниця пише свій гімн красі та всепереможному життю — картини «Буйна» і «Цар Колос». Пізніше саме «Цар Колос» назвуть найдовершенішим твором художниці. У ці роки починається входження художниці-самоучки до кіл української інтелігенції: вона листується з Павлом Тичиною, Максимом Рильським, Василем Касіяном, Степаном Кириченком.
"Буйна". 1944-1947 рр.
1949 року Катерина Білокур стає членом Спілки художників України, за два роки одержує звання заслуженого діяча мистецтв України, а ще за чотири — звання народного художника України. Проте попереду в талановитої майстрині всього п’ять літ життя. Після смерті батька турбота про хвору матір та господарство повністю лягає на плечі Катерини Василівни. У листі вона напише: «Я тільки плачу, дивлячись, що стоять полотна, а я ось ношу в хату торф, а з хати виношу попіл, шукаю і рубаю дрова на розпал торфу, перу ганчірки, топлю піч, ходжу біля хворої матері, пораю їх козу, бодай вона їм здохла! — от так і проходять мої дні…» Художниці навіть не повідомили про те, що захоплені її квітами японці пропонували побудувати своїм коштом школу живопису в Богданівці, а саму художницю мали намір запросити до Японії, щоб вона навчала тонкощів свого мистецтва. Листування осіло в посольствах. Утім, Катерина Василівна приймала учнів і без офіційних розпоряджень. У звичайних сільських дівчатках вона бачила потяг до краси, інтуїтивне розуміння прекрасного. Далеко не всі з них стали митцями, проте кожна береже зворушливі спогади про свою вчительку.
"Натюрморт із колосками і глечиком". 1958-1959 рр.
«Богданівські яблука» — одна з останніх робіт Білокур. 1961 року яблуні назавжди перестали цвісти для художниці. Але для неї цвітуть наші душі, натхненні піснею квітів, магічним танком барв із її картин, які Леонід Новиченко назвав «людськими документами величезної сили» та які засвідчують себе одними з найцінніших надбань українського живопису.
"Богданівські яблука". 1958-1959 рр.
Нехай художниця не нажила багатств та земних благ, але небеса подарували їй коштовніший дарунок — велике та чесне ім’я, яке ще довго буде на устах поціновувачів недоторканої краси. Після смерті Катерини Білокур серед її паперів знайшли аркуш, на якому її ж рукою було виведене: «Доля випробовує тих, хто надумав дійти якої великої мети… Але сильних духом не злякає ніщо. Вони зі стиснутими вустами, уперто, сміливо і гордо ідуть до наміченої мети — крок за кроком, все вперед і вперед… I тоді доля нагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і ніким не перевершеного мистецтва».
"Кавун, морква, квіти". 1951 рік.
Як бачимо, малюнки цієї геніальної жінки здатні не лише віднести нас у тихий рай заворожуючої природи українського села, але й дати надію та віру в те, що поклик серця ніколи не зрадить.
СВІТЛАНА ВІТЕР
Коментарі