Інтерв'ю: Архиєпископ Ігор (Ісіченко)

Архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор — український церковний та громадський діяч, архієпископ Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, науковець, письменник, доктор філологічних наук, професор кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, також викладає у Національному університеті «Києво-Могилянська академія».

ХХІ століття, та й загалом — сучасний світ, пропонує надзвичайне розмаїття вибору. На Вашу думку, як не помилитись, обираючи майбутню професію? Чим потрібно керуватись у першу чергу?

Ну, насамперед, не треба панічно боятися помилки. На початку життєвого шляху її ще відносно легко можна виправити. Неодмінно слід відверто відповідати на питання: «А чи це мені буде цікаво?» Професія повинна бути цікавою, атракційною! Це неможливо без сполучення двох чинників: Вашої особистої щирої зацікавлености нею і суспільного запиту, що відкривається в майбутнє.

Чому саме філологія стала стежкою, якою Ви вирішили йти?

Мабуть, мене врятувало те, що я встигав прочитати літературні тексти до того, як їх вивчали в школі. Тому шкільна програма накладалася на попередні власні враження і не змогла цілком викорінити зацікавлення літературою. Крім того, вибір майбутнього мені доводилося робити на початку 1970-х рр., саме тоді, коли розгорталася чергова потужна кампанія асиміляції неросійських народів СССР. Живучи далеко від дисидентського руху, в маленькому містечку на Харківщині, я тим не менше уважно стежив завдяки «Радіо Свобода» й «Голосу Америки» за арештами й переслідуванням дисидентів, знав імена Чорновола, Сверстюка, інших в’язнів совісти. І заняття українською філологією виглядали єдиним леґальним засобом протидії нищенню нашої національної культури в СССР.

Хто з відомих лінгвістів / літературознавців є орієнтиром для Вас?

Це передусім мій науковий керівник, проф. Володимир Крекотень. Він завжди лишається для мене зразком академічної ґрунтовности, високої відповідальности, громадянської сміливости й скрупульозности дослідника. Я високо ціную знайомство з проф. Людмилою Софроновою, визнаним лідером російських україністів, часом іронічною і завжди дуже глибокою дослідницею польського та українського Бароко. Звичайно, дуже яскраве враження залишили зустрічі з проф. Юрієм Шевельовим, перший приїзд котрого до Харкова я організовував 1990 р..

Ви є автором багатьох підручників, посібників. Цікаво, чим саме керувалися та якої мети прагнули досягти, коли виникла ідея чи потреба написати першу книгу?

Це справді цікава історія. Перший підручник ми підготували разом із мовознавцями — д-р. Володимиром Калашником і д-р. Аллою Свашенко, коли розгортався рух за поширення сфери функціонування української мови й виявилося, що бракує елементарного посібника для росіян. Так 1990 р. виник «Самоучитель украинского языка». Потім, 1993 р., я став єпископом і ми відкрили в Харкові вищу богословську школу: Колеґію Патріярха Мстислава. Для неї бракувало не лише викладачів, але й елементарних підручників українською мовою. Таких підручників взагалі не існувало. Тому я, взявшись викладати історію Церкви, підготував спершу короткий конспект лекцій (1999), а потім і розгорнутий курс всесвітньої церковної історії та історії християнської Церкви в Україні. Останній мав найбільший успіх. Він виданий ось уже п’ятьма накладами й використовується в богословських школах різних юрисдикцій. Мені приємно було чути, що цей курс цінується за об’єктивність і конфесійну неупередженість. А з 2006 р. на запрошення Києво-Могилянської академії я викладаю там курс «Українське літературне бароко». Це допомогло мені систематизувати лекційний матеріял і видати підручник, у якому літературний процес XVII—XVIII ст. розглядається відповідно до концепції проф. Дмитра Чижевського, з погляду сучасного вчення про літературні жанри і стилі. Отже, щоразу поява підручника була викликана прагненням заповнити небезпечну й ганебну лакуну в українській гуманістиці.

Коли Ви починали свою діяльність в цій царині, в України ще не було власної державності. Як змінився стан філологічної науки за цей час? Чи більші можливості дають більше результатів?

Прикро, але необхідно визнати, що наслідки розвитку філології в Україні після 1991 р. незмірно скромніші, ніж слід було б сподіватися. Зросла кількість публікацій і захищених дисертацій абсолютно неадекватна реальним науковим здобуткам. Бракує ориґінальности, методологічної глибини. Надзвичайно шкодить кон’юнктурність, слабка арґументація, підміна аналізу публіцистичною фразою або псевдонауковою інклюзивною риторикою.

Поширеною є думка, що справді важливими є лише ті професії, де людина може допомогти людям безпосередньо — як от лікарі, рятувальники тощо. Як подібну тезу можна застосувати до важливості наукової діяльності?

Постіндустріяльне суспільство цілком по-новому відкриває фундаментальну роль гуманістики в цивілізаційному проґресі. Суспільство йде вперед остільки, оскільки йому відкривають стратегічні перспективи люди науки. Занепад фундаментальної науки неодмінно обертається загальною стагнацією.

Чи погоджуєтесь Ви з тим, що талановита людина дійсно талановита у всьому?

Ні, звичайно ж ні. Геніяльний композитор зовсім не обов’язково вміє ремонтувати квартиру, а вправний кухар може бути неписьменним. Сучасна цивілізація створює перспективу більш вузької спеціялізації, аніж сторіччя тому.

​Владико, Ви користуєтесь харківським правописом. Чому Ви обрали його для оформлення свого слова? Чи вважаєте, що сучасному правопису потрібні суттєві зміни?

Т. зв. «сучасний правопис» — це зросійщена версія українського правопису, створена в повоєнні часи в дусі сталінського вчення про поступове злиття мов мірою творення комуністичної наддержави. Уніфікуючи наш правопис із російським, Леонід Булаховський видаляв із нього ті елементи, які пов’язувалися з рисами національної ідентичности. Скажімо, літеру «ґ», вживану ще з XVI ст. Після падіння СССР дещо було відновлено, але повністю реалізувати пропозиції правописної комісії в часи табачників не вдалося. Наша Церква, яка після 1944 р. розвивалася за кордоном, а також політичні середовища, у виданнях котрих я найохочіше публікував свої статті, ніколи не приймали правопису Булаховського, і тому я орієнтуюся на традиційний «харківський правопис». До речі, я його використав і в докторській дисертації. Саме «харківський правопис» лишається й досі найбільш адекватним засобом закріплення на письмі неповторного аромату української мови.

Що думаєте про сучасну молодь?

Відмовляюся зрозуміти її невіру в себе й інфантильне прагнення сховатися від відповідальности за власне майбутнє, перекласти цю відповідальність на інших.

10 книг, які радить прочитати архиєпископ Ігор.

1. Біблія.
2. «Син Людський» о. Олександра Меня.
3. «Пізнай свій обряд» о. Юліяна Катрія.
4. «Дух нашої давнини» Дмитра Донцова.
5. «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України» проф. Наталі Яковенко.
6. «Історія Русів».
7. «Дві руські народності» Миколи Костомарова.
8. «Хмари» Івана Нечуя-Левицького.
9. Трилогія Богдана Лепкого «Мазепа».
10.  «Три перстені» та «Книга Лева» Богдана-Ігоря Антонича.

КСЕНІЯ ПІДОПРИГОРА, АНАСТАСІЯ КАМЕНСЬКА