Будь-який рух має якусь ідею, навіть, якщо він цілковито спонтанний, то ідеєю сього руху, власне, і буде спонтанність. Проте це стосується не виключно людей, а й того транспорту, яким подорожуємо. Є вони і в потягів далекого прямування, і в електричок, і в літаків, і у маршруток, і в таксі, і в приміського транспорту.
З початком весни, коли соком повниться все живе, коли все починає нуртувати всередині, виникає необхідність руху. Ся потреба відчувається куди сильніше, ніж в дощові осінні дні чи холодні зимові, коли рух хочеться обмежити виключно в площині координат ліжко-кухня.
Виникає бажання прямувати в нові краї, пізнавати незвіданий простір. Але весна не пора відпусток, тому часу на мандри зазвичай мало, через те доводиться задовольняти свою потребу в подорожі десь у ближніх локаціях. Туди найлегше добиратися міжміськими автобусами, завдяки більшому вибору можливих маршрутів, ніж електричками.
Ідея автобусу — це підбирання по дорозі одних і висаджування інших. Це ідея балансу, рівноваги сил. Майже закон збереження кількости пасажирів.
Тут не стільки довіряють сон, як в плацкартних та загальних вагонах далекого прямування, скільки довіряють інтимний простір. Так, сон в автобусі покаже, як ти готовий до життя: які пози в нім готовий займати і як не проспати. Але куди важливіше в цих бусах — ділитися простором. Навіть якщо ви не маєте ані найменшого бажання се робити, кожен ваш сусід по автобусу вважає свій квиток ваучером на вхід у вашу зону комфорту.
Тут неможливо побути наодинці з собою, окрім випадку непопулярности маршруту чи рейсу, де багато вільних місць і немає кому постояти вам на нозі чи закривати вікно або люк в дику спеку чи відкривати їх в зливу.
Приміські автобуси — це full contact. Боротьба не на життя, а на смерть з усіма пільговиками та тими, хто під них косить. Боротьба за місце під сонцем, а точніше, якраз навпаки, за місце, де те саме сонце не підшкварить вас, як фритюрниця картоплю фрі в дешевій вибігайлівці. Це коли люди зчиняють ґвалт, коли їм просто ні з ким поговорити.
Це коли циганча може двічі зайти просити гроші на одній й тій ж зупинці, змінюючи нібито зламану руку на викручену ногу, або тільки молитву, віншування, віршик чи пісеньку, при тому навіть не змінюючи вираз обличчя. Часом нічого взагалі не змінюючи. Часом у них є змінні товариші, котрі заходять по черзі. По якійсь своїй, тільки їм зрозумілій ієрархії, залишаючи наостанок неромів, що збирають гроші собі чи комусь на операції, принаймні, так кажуть.
На кожній трохи довшій зупинці автобуси неодмінно наповнюються ароматом перекусок: здебільшого біляшів і смажених пиріжків з картоплею, капустою, лівером чи горохом. Все це змішується із запахом десятків тіл, їхнього поту та одеколону, котрий часом тхне куди гірше за тіло. І все це зверху поливається коктейлем з блатняку та весільних пісень зі старої касети «Галицька забава-64», записаної поверх «Прикарпатської дефіляди-15» та концерту Степана Гіги-старшого із Степаном Гігою-молодшим. Якщо прислуховуватися, то можна почути, як в деяких місцях поміж «Владимирского централа» та «Осени в лагерях» виринають зойки з «Вулиці Наталі» та «Друзів моїх», але для того потрібно зняти навушники. Вони все одно не врятують вас від споживання сієї ідеальної машини для знущання над людяністю. Вони безсилі перед динаміками та смаками водія. Тому «розслабтеся та отримуйте задоволення», як радить чорний гумор.
Ще одна ідея приміських маршруток — це ідея накопичення. Збирання всього. Колекціонування. Архівації. Допасовування. Назбирування.
Від того автобуси перетворюються на чайнатауни на колесах. На пересувні болівудські декорації із синіми шторками та жовтими оторочками, до яких бракує балдахінів та опахал. На виставки прапорців та футбольних вимпелів. На конкурси дотепних та недотепних гасел й наклейок. На салони гардин та колекції календариків.
Ці кунсткамери та посібники архетипів, що миттю мутують під пересувні аналітичні центри при першім недбалім спомині про політику.
Взагалі вони дуже швидко перетворюються, змінюються, модифікуються. Стають трапезною та церквою, з усіма пиріжками та образками, канапками та вервичками, церковними хорами та кухарками, котрі, здається, в будь-яку мить готові взятися за керування країною.
Це національні діейчели, юпіеси та інші федекси.
Це джерела інформації та найсвіжіша преса, се гугл генеалогічних зв'язків, з котрого запросто можна дізнатися про родинні перипетії незнайомих людей аж до 10 коліна і 12 ліктя. Це мандрівні музеї національної еклектики, що рухаються нашими локаціями, маскуючись під міжміський транспорт.
І комусь ще вистачає мужности та нахабства шкодувати кількадесят гривень за вхідні квитки на борт. За можливість відчути це все на собі: всі ці запахи, смаки, чужі ноги на своїх ногах, чиїсь пакети на своїй голові, якісь лікті на своїх плечах; оглянути цю пересувну виставку; почути найсвіжіші домисли та прослухати курс МВА для чайників та кавоварок; поштовхатися з бабцями, котрі їздять в цьому транспорті навмисне для того, аби штовхатися та розштовхувати і несподівано перемогти.
І десь вже ближче до ночі, коли один шофер іде подрімати, а інший заступає на пост. Коли новий водій, як новий діджей, змінює радіостанцію чи касету, вмикає щось легке та може навіть людське, що не заважає слухати свою музику в навушниках. І так прекрасно, коли починає розвиднюватися, в’їжджати переможцем в рідне місто під улюблену музику на тлі світанку. В житті вкрай мало настільки сильних відчуттів як це.
НАЗАРІЙ ЗАНОЗ
Коментарі