Після концерту на філфаці ХНУ ім. В. Н. Каразіна гітарист Володимир Доценко не дуже квапився, тож ми встигли з ним поговорити. Інтерв’ю знайдете нижче, а перед тим — маленька передісторія концерту. ЇЇ розповіла доцент кафедри журналістики Т. В. Казакова, яка була знайома з музикантом до концерту:
«Моя студентка Валерія робила про Володимира Доценка магістерську роботу. То був фільм «Володимир Доценко — учитель», він викладений на Youtube. Валерія була на студентській конференції, на якій робила доповідь і демонструвала цей фільм. Володимир Ігорович теж був там. А потім, улітку, у Валерії був захист дипломної роботи, і Володимир Ігорович знову прийшов, щоб підтримати її. Оцінка за роботу була, звісно, «відмінно». Фільм хороший, він демонструвався й у музичному училищі, і в консерваторії, і в нашому університеті.
А цього року його подивилися режисери з Інституту культури — їм був цікавий передусім монтаж, але, звичайно, і зміст. Вони сказали, що фільм справді хороший, що він дуже надихає. У ньому показано одну пані, яка цікаво сказала: «Гітаристи, вони як масони». І справді, як прийдеш на гітарний концерт — бачиш: у них своя публіка. Якісь учителі гітари якихось районних шкіл, видно, що з глушини якоїсь, але вони між собою через Інтернет зв`язуються. Цей основний масив публіки, це — ніби свої для них.
Чим вас зацікавила можливість виступити в нас на факультеті?
Ідея зіграти виникла після травневої конференції, на якій студентка Валерія з вашого факультету захищала про мене магістерську роботу. ЇЇ, як я знаю, підтримали на факультеті, зокрема Григорій Олегович Савчук. Отож там мені запропонували, і я, звичайно, погодився зіграти концерт. Мені взагалі був цікавий контакт суміжних мистецтв: а як колеги в університеті слухають музику, а яке тут студентство. Це, знаєте, як вихід у світ — ми ж постійно в самих собі варимось: музиканти, філармонія…
Ви сьогодні грали досить екзотичні, як для слов'янської душі, пісні — французькі, іспанські, латиноамериканські, японські. Чим вам близькі мелодії цих народів?
Мені дуже подобається французький композитор Ролан Дієнс. Можливо, тому, що я відчуваю в собі якесь…
...французьке коріння?
Навіть не французьке, він араб французького походження, тож це якісь східні речі. Мене завжди тягне на Схід.
А це з чимось пов'язане: може, щось генетичне чи, приміром, родичі звідти є?
Напевно, є щось генетичне. Але річ у тому, що батьки мого тата, вони були з дитбудинку. А мама була ще й репресована, от якраз вона була, очевидно, арабкою. Загалом кажучи, Схід явно десь у мене є.
Крім виконувати, ви казали, що також викладаєте музику. Що з цього вам більше до вподоби?
Я, може, проведу дещо не скромну паралель… але Рембрандт замолоду мріяв писати великі картини, а склалося так, що писав він портрети і цим прославився. Так і я: усе життя мріяв грати. Якесь там викладання вважав образою, мовляв, я — викладати? Та ніколи в житті. Ну можна стати аспірантом, але викладати — ні, нізащо, це не моє. А вийшло так, що й граю, і викладаю. Виходить ніби непогано, і учнів багато, і я відчуваю, що це моє… люблю викладати.
А власну музику складаєте?
Чого-чого, а цього — ні, не роблю. Я інтерпретатор. Тут чіткий поділ: композитори, які складають, рідко-рідко грають, та й то тільки своє.
А як уявити, що складали б: про що була б ваша музика?
Навіть не знаю. Мабуть, вона була б наполовину філософська. Складно сказати. Я завжди був далеким від складання свого. Хоча, знаєте, вона б, напевно, була дуже схожа на різних композиторів, то був би колаж.
Ви сказали про філософію, а я згадав «Степового вовка» Г. Гессе. Пам'ятаєте, там середина — це бюргерство, яке головний герой ненавидить і прагне вгору, до небожителів, що їх утілюють Гете, Моцарт. Але вириваючись, він падає вниз, у джаз, у ньому прокидається азарт воєнного вбивства, ревнощі коханої. У підсумку бажання вирватися з міщанського світу загрожує бідою, тобто зневага до середньої людини фатальна. А ви ж теж граєте для, так би мовити, бюргерства. Яке ваше до нього ставлення? І чому ви не боїтеся джазу, як Гессе?
Горський казав, що джаз — музика для товстих. Я ж граю фактично традиційний джаз, звужую рамки, здебільшого це «босанова». Хтось із великих сказав, що коли джаз народився в США, Південна Америка відповіла «босановою». Хоча потім, звичайно, її використовували в джазі. «Босанова» — це особливий настрій душі.
Горський казав, що джаз — музика для товстих. Я ж граю фактично традиційний джаз, звужую рамки, здебільшого це «босанова». Хтось із великих сказав, що коли джаз народився в США, Південна Америка відповіла «босановою». Хоча потім, звичайно, її використовували в джазі. «Босанова» — це особливий настрій душі.
Який це настрій?
«Босанова» близька до наших бардів — Окуджави, Візбора, Висоцького, але на південноамериканський лад. І Винницький, якого я багато граю, він ніби осмислив це: узяв «Босанову», але вставив туди трохи інший зміст — бардівський, коли мало нот, а сенсу багато. Це певна позиція, і я фактично за рамки не виходжу й, чесно кажучи, від сучасного джазу втомлююсь.
А ваші учні — ви навчаєте їх так, що вони теж не хочуть іти в сучасний джаз
Ні, вони самі рідко переходять. За тридцять років мого викладання, можливо, лише кілька чоловік перейшли з класиків у джаз. Та й то вони зразу були схильні до нього. Я їм на самому початку сказав: «Вступайте на джазове відділення, ви — не класики» — і все одно вони опиралися цьому?
А як ви спілкуєтеся з гітаристами-естрадниками?
По-правді кажучи, ніяк, ми з ними як різні світи. Хоча коли грають якісь видатні джазмени… Я десь років 5 тому був у Харкові на джазовому фестивалі, куди приїжджав американський гітарист Джон Скофілд. Відверто кажучи, мені не дуже хотілося йти — ну чув я про нього, приблизно розумів, що буде. Але я був неймовірно вражений — це був якийсь незрівнянний потік енергії. Я сидів, як під дощем. Концерт ішов хвилин 45, і вони як прийшли скромно, так і пішли, як сонечко, — вийшло, а потім сховалося. І щодо джазу. Джаз — це, звісно, особливе мислення, світовідчуття, цілковито відмінне від класичного. Але я беру його як десерт, причому маленький і знежирений.
Берете на догоду публіці?
Не тільки для публіки — мені й самому подобається. Хочеться якоїсь оригінальності.
Становище інтелігенції по суті маргінальне, до того ж ви класичний гітарист — коли суспільство любить зовсім інше. Вас не гнітить оця маргінальність
Гнітить, але не сильно. Мене дещо рятує. Гітара ж дивовижний інструмент, по-перше, дуже давній, а по-друге, вона — в діапазоні людського голосу, а потім — те як її беруть: як жодний інший інструмент, як дитину тримають. У гітарі я бачу якесь месіанство, причому первородне, також є в ній оця філософська тиша. І направду сьогоднішня аудиторія була для мене ближчою, ніж філармонічна.
Чим?
Розумієте, у філармонію люди йдуть усе-таки на шоу. А я гітару порівнюю з женьшенем. Він ніжний, і коли, наприклад, падає на нього жолудь — він одразу додолу й рік не родить. Така й гітара. Вона своєю акустикою тяжіє до камерності. Щоб її відчути по-справжньому, ліпше мати невелику аудиторію — щоб ішло від серця до серця. Так ми гітару буквально нюхаємо, як троянду, а якщо це троянда у філармонії, а ще й через фільтр — то це не те. От сьогодні було те.
Класик російської гітари Олександр Іванов-Крамський включав у свій репертуар обробки народних пісень. У вашому такого елемента майже ніколи не має — чому, це не ваше?
Ви знаєте, не хотілося «шароварності». Мов, зараз я вам зіграю «Їхав козак за Дунай». А взагалі — гітара дуже підходить українській ментальності, така трохи толерантна. І ще скажу: гітаристи все-одно носії європейської ментальності, навіть якщо вони чимдуж проти.
Іще про гітару. Як ви бачите, наскільки змінилася роль цього інструмента в музичній культурі, якщо оглянутися на той час, коли ви тільки починали грати?
Безумовно, дуже змінилася. Коли я починав грати, нас була якась купка ентузіастів, просто одиниці. Ми по програмці, або по радіо, або по телебаченню стежили, коли буде якийсь концерт, тоді зідзвонювалися й обговорювали. Нот тоді було мало, гітара не в усіх музичних школах викладалась, а зараз уже навколо гітари ціла інфраструктура.
Попри те, що прагматична цікавість до музики нині падає, ви, однак, свідомо віддали дочку з першого класу в музичну школу, не давши їй спробувати що-небудь інше. Це у вас якось осмислювалось чи було природно, що в сім'ї музиканта дитина розчинена в музиці?
Їй самій це подобалось. Вона самохіть потягнулася до фортепіано і навіть мамі сказала, що воно подобається їй більше, коли та спитала про гітару. І, може, я заспокоюю себе, але, погляньте: що сьогодні ми, тобто Україна, можемо запропонувати на світовий ринок рукотворне? Дуже мало чого. Є там, певна річ, деякі галузі, наприклад, IT, але справжня ж відповідь — музику.
ДМИТРО ГРЕБІННИК
Коментарі